Інвалідність не робить тебе особливим, але сумніви щодо своїх знань про це справді роблять


Шкода, що я побачив цю промову і почув про цю людину лише після того, як її не стало… Її буде не вистачати цьому світу! Просто подивіться її промову.

Стелла Янґ – комік і журналіст, яка все життя пересувалася на інвалідній колясці, що зовсім, за її твердженням, не робило з неї благородне натхнення для всього людства. У цій веселій промові Янґ висміює звичку суспільства перетворювати людей з інвалідністю у “порнографічне натхнення”.

Я виросла у містечку Вікторія. У мене було звичайне, навіть дещо стримане виховання. Я ходила до школи, розважалася з друзями, воювала зі своїми молодшими сестрами. Нічого незвичайного. Коли мені було 15 років, один з представників місцевої громади підійшов до моїх батьків з пропозицією висунути мене на нагороду “Досягнення громади”. Мої батьки відповіли: “Дуже приємно, але є одна велика проблема. Насправді вона нічого не досягнула”.

Знаєте, вони мали рацію. Я ходила до школи, отримувала хороші оцінки. У мене була некваплива робота після школи в перукарні моєї мами, і я витрачала багато часу на “Баффі – переможницю вампірів” і “Затоку Доусона”. Так, знаю, суцільне протиріччя. Знаєте, вони все ж мали рацію. Я зовсім не робила нічого незвичайного. Я не робила нічого, що могло стати досягненням, якщо не враховувати моєї вади. Згодом, під час мого другого викладацького курсу в середній школі Мельбурну, коли пройшло лише 20 хвилин уроку правознавства з 11 класом, юнак підняв свою руку і запитав: “Пані, коли ви розпочнете свою промову?” Я запитала: “Яку промову?” Я пояснювала їм закон про дифамацію протягом 20 хвилин. Він сказав: “Ну, знаєте, вашу мотиваційну промову. Коли люди у візках приїздять до школи, вони зазвичай виголошують слова, що надихають? Це відбувається в актовій залі”.

Я тоді усвідомила, що цей хлопець завжди сприймав людей з порушеннями, як об’єкти для натхнення. Хоч ми ними не є для цього хлопчика, це не його вина, так думає більшість з нас. Для багатьох з нас люди з порушеннями не наші вчителі, не наші лікарі чи манікюрниці. Ми не справжні люди. Ми живемо, щоб надихати. Очевидно, сидячи на цій сцені, я виглядаю як завжди у своєму візку, а ви напевно очікуєте, що я буду надихати вас. Чи не так? Звісно.

Що ж, пані та панове, боюся, що я вас вкрай розчарую. Я тут не для того, щоб надихати вас. Я тут, щоб сказати вам, що нам брехали про вади. Так, нам нав’язали, що вади – це Погано. З великої літери П. Це погано, а життя з вадою робить тебе особливим. Це не погано, і це не робить тебе особливим.

Останнім часом ми могли поширювати цю брехню за допомогою соціальних засобів зв’язку. Ви, певно, бачили такі картинки: “Єдине порушення в житті – це погане ставлення”. Або ж: “Ваше вибачення недійсне”. Справді. Можливо цю: “Перед тим як скласти руки, спробуй”. Це лише декілька прикладів, але їх набагато більше там. Знаєте, ви могли бачити, як маленька дівчинка без рук малює картину, тримаючи олівець ротом. Ви могли бачити дитину, яка біжить на карбонових протезах. Ці картинки, які є повсюди, ми називаємо порнографічним натхненням. (Сміх) Я спеціально використовую термін “порнографія”, тому що вони висвітлюють одну групу людей на користь іншої групи людей. У цьому випадку ми висвітлюємо людей з порушеннями задля людей без порушень. Метою цих картинок є спроба надихнути вас, мотивувати, щоб подивившись на них, ви подумали: “Що ж, наскільки поганим може бути моє життя, все може бути ще гірше. Я міг би бути цією людиною”.

Але якщо ви і є цією людиною? Я вже загубила лік випадкам, коли незнайомці підходили до мене сказати, що я хоробра або я надихаю. Це відбувалося задовго до того, як моя робота стала пов’язана з публічністю. Вони просто вітали мене, що я змогла встати з ліжка і згадати своє ім’я. (Сміх) А це і є об’єктивізація. Ці картинки, ті картинки показують людей з порушеннями задля людей без них. Вони доступні, щоб ви могли подивитися на них і подумати, що у вас ще все добре. Вони віддаляють ваші хвилювання.

Життя людини з порушеннями насправді важке. Нам потрібно боротися з проблемами. Втім, проблеми, які ми вирішуємо, не ті, що вам можуть здаватися. Вони не стосуються наших тіл. Я підкреслено кажу “люди з порушеннями”, тому що я притримуюся того, що зветься соціальною моделлю інвалідності, яка робить з нас “інвалідів” більшою мірою через суспільство в якому ми живемо, а не через наші тіла чи діагнози.

Я прожила у цьому тілі досить довго. Мені воно навіть подобається. Я роблю те, що мені потрібно. Я навчилася використовувати його можливості, так само як і ви. Так само й діти, зображені на цих картинках. Вони не роблять нічого незвичайного. Вони користуються своїми тілами по максимуму своїх можливостей. Отже, чи справедливо висвітлювати їх так як ми це робимо, розповсюджуючи ці картинки? Коли люди говорять: “Ви надихаєте”, – вони хочуть зробити комплімент. Я знаю, чому так відбувається. Все через брехню, через те, що нам нав’язали, що порушення робить тебе особливим. Відверто кажучи, ні.

Я знаю, про що ви думаєте. Наче я тут, щоб зацькувати натхнення. Ви думаєте: “Лишенько, Стелла, невже ти сама ніколи не почуваєшся натхненною?” Справа в тому, що я почуваюся. Я вчуся в інших людей з порушеннями постійно. Втім, я не вчуся думати, що я щасливіша за них. Я взнаю, що це прекрасна ідея використовувати щипці для барбекю, аби підняти речі, які ти впустив. (Сміх) Я дізналася про відмінну хитрість, коли можна заряджати мобільний від батареї вашого візка. Геніально. Ми вчимося один в одного сили і терпіння не проти наших тіл і діагнозів, а проти світу, який висвітлює нас і робить винятковими.

Я думаю, що брехня, яку нам нав’язали, про вади – найбільша несправедливість. Вона ускладнює наші життя. І цитата про те, що “єдиною вадою є погане ставлення”, – є повною маячнею тому, що це не правда, це соціальна модель інвалідності. Ніякі посмішки до східців ніколи не перетворили їх у пандус. Ніколи. (Сміх) (Оплески) Посмішки в екран телевізора не запустять титри для глухих глядачів. Як довго не стій в центрі книгарні і не випромінюй позитивне ставлення, ти не зможеш перетворити написане у шрифт Брайля. Це просто не станеться.

Я справді хочу жити у світі, де порушення не є особливістю, а нормою. Я хочу жити у світі, де не думають, що дівчинка 15 років, яка сидить у своїй кімнаті і дивиться “Баффі – переможницю вампірів”, досягнула чогось лише через те, що вона робить це сидячи. Я хочу жити в світі, де не має таких низьких очікувань від людей з порушеннями. Щоб нас не вітали через те, що ми піднялися з ліжка і пам’ятаємо свої імена вранці. Я хочу жити у світі, де ми цінуємо справжні досягнення людей з інвалідністю. Я хочу жити у світі, де учень одинадцятого класу середньої школи Мельбурну не дивується, що його нова вчителька у колясці.

Інвалідність не робить тебе особливим, але сумніви щодо своїх знань про це справді роблять.

Дякую.

Взято з TED

Яка в тебе реакція на цей пост?
Злість Злість
0
Злість
Мило Мило
0
Мило
Провал Провал
0
Провал
Цікаво Цікаво
0
Цікаво
Смішно Смішно
0
Смішно
У захваті У захваті
0
У захваті
Ого Ого
0
Ого
Сильно Сильно
0
Сильно
Що за? Що за?
0
Що за?

Блогер, автор проектів «ІнваФішки» та «Паралічно». Маю інвалідність через травму в шийному відділі хребта, пересуваюся за допомогою коляски. Організатор таборів активної реабілітації, Виконавчий директор ВООІ «Група активної реабілітації». Експерт Національної Асамблеї людей з інвалідністю України, Заступник директора Правозахисної організації «Права людини». Член Комітету доступності м. Буча.

Напишіть відгук

Інвалідність не робить тебе особливим, але сумніви щодо своїх знань про це справді роблять

log in

reset password

Back to
log in